Як живе Сєвєродонецьк, Лисичанськ і Бахмут

"Що там чути на білому світі, війна скоро припиниться? Ми живемо тут без інтернету, без телебачення, без нічого", - цими словами вітається жителька Сєвєродонецька на Луганщині, яка готує обід біля свого під'їзду. Її сусіди тим часом розбирають привезені з Києва чотири коробки з "тушонкою".

"Це моє місто, це мій будинок. У будь-якому разі я розвернуся і піду в свою розбиту квартиру - нехай без шибок, але там є стіни, і я там житиму. З часом все зробиться ... Не залишаться стіни - і мати його! Всі одно, я не хочу звідси їхати", - поправляючи маску на обличчі, каже інша мешканка Сєвєродонецька – Тетяна, комендантка місцевого бомбосховища.

Навколо неї на саморобних ліжках лежить сотня людей, які вже три місяці (!) живуть під землею. Під час візиту чимало з них голосно кашляють – у сховищі спалах коронавірусу.

На вулицях Сєвєродонецька постійно чути артилерійські вибухи, але ніхто не біжить у підвал. Навіть не сіпається.

У місті ще не спостерігаються вуличні бої, але вже постійно прилітають як російські ракети, так і російська артилерія. Це одна з найгарячіших точок на Луганщині.

У раніше 100-тисячному місті приблизно з тиждень немає світла, води, газу та зв'язку. До цього окупанти регулярно перебивали комунікації, але їх вдавалося відновлювати. Немає жодних комунікацій і в сусідньому Лисичанську, до кінця війни місто точно буде без води.

Як із Сєвєродонецька, так і з Лисичанська досі проходить точкова евакуація, якою опікується місцева поліція.

Людей здебільшого везуть до Бахмута на Донеччину, а звідти передають громадським організаціям, зокрема "Восток SOS", або відправляють на Дніпро. У Бахмуті, що за 60 кілометрів від Сєвєродонецька, наразі спокійніше.

Детальніше про життя в Сєвєродонецьку, Лисичанську та Бахмуті – у репортажі.