Нове життя з новою роботою
Знайшла житло та роботу, яку завжди любила. Переселенцям буває дуже важко повернутися до звичайного життя. Це і спогади пережитого, і намагання якомога швидше повернутися додому, і складний пошук житла, і проблеми з роботою. Як не опускати руки, йти вперед, Крістіна поділилася з нашими читачами.
НЕ ХОТІЛОСЯ ПОКИДАТИ РІДНИЙ ДІМ
Крістіна з чоловіком та 6-річною донькою до останнього не виїжджали з Кремінної. Від обстрілів ховалися у більш-менш безпечному підвалі разом з рідними, бо гуртом завжди легше. Місто залишати не квапилися, проте «тривожну валізу» зібрали заздалегідь, і повністю заправлені машини також стояли напоготові.
Поїхали вже аж 15 квітня, коли зрозуміли, що окупація міста неминуча. Тоді біля Кремінної якраз точилися важкі бої. Тож виїжджати було дуже страшно.
«Ми виїхали з братом мого чоловіка та його родиною. Пам’ятаю, як на українських блок-постах військові казали нам: «Женіть, що є сили, нікого не чекайте, колони не тримайтеся». Від цих слів усередині все тремтіло від страху, але хотілося якомога швидше вивезти дітей у безпечне місце.
Тому дорогу подолали швидко. Далеко не поїхали, зупинилися у Дніпрі, бо, як і всі, сподівалися через 2-3 тижні повернутися додому.
НА НОВОМУ МІСЦІ
Спочатку розмістилися у дитячому центрі, де тимчасово поселяли таких же переселенців з гарячих точок. А паралельно шукали житло для довготривалої оренди: у оголошеннях, на сайтах, через знайомих. Проте все було марно: то умови погані, то ціни «кусалися». «Але ми не здавалися. Вірили, що «наш» будинок сам нас знайде», - розповідає Крістіна. Так і вийшло: через деякий час родина Астапєнкових натрапила на чудовий дім, який підходив за всіма параметрами і, до того ж, був схожий на їхній рідний дім у Кремінній.
Та щойно владнали житлове питання, почався складний процес адаптації до нової реальності. «Було тяжко морально. Здавалося, що все це якийсь страшний сон, з якого ти ніяк не можеш прокинутися… Минав день за днем, а ми навіть речі із сумок не діставали - не хотілося вірити, що ми тут надовго застрягли. Та найтяжче було дітям. Вони постійно просилися додому, до своїх друзів, у свій садочок, сумували за іграшками, речами, ліжечками…», - ділиться Крістіна.
Саме діти допомогли дорослим не загрузнути в цій депресії дуже глибоко. Крістіна з їхньою невісткою – Катериною, розуміли, що дітей не можна позбавляти дитинства, тож постійно влаштовували дозвілля для доньок: щодня водили малечу гуляти у дитячі парки, сквери або просто прогулювалися містом сім’ями, деякий час відвідували танцювальний гурток. Найбільше дівчаткам подобалося кататися на трамваях та тролейбусах, бо такої «розваги» у Кремінній не було. Тож, і сестрички відволікалися від негативу, і батькам ніколи було думати про погане.
ПОШУК РОБОТИ — ДОПОМОГЛИ СТАРІ КЛІЄНТИ
«Та до кінця подолати стрес від переїзду я не могла без своєї улюбленої роботи», - каже Крістіна. Дівчина – майстер із нарощування, ламінування вій та оформлення брів. Вдома вона успішно займалася цією справою, облаштувала своє робоче місце і, головне, напрацювала гарну клієнтську базу. А з війною все втратила.
Саме старі клієнти підштовхнули дівчину до дій: «Мої дівчата казали: нам тебе так не вистачає, повертайся! І я почала ворушитися, - розповідає Крістіна. – Спочатку потрібно було закупити новий матеріал і найскладніше – знайти нормальний кабінет, не гірший, ніж був удома. Я перебрала цілу купу варіантів - салонів, кабінетів, комор, об’їздила чи не все місто. Але то ціни захмарні, то умови, м’яко кажучи, «не дуже». У якийсь момент навіть почали опускатися руки... Та в глибині душі я знала, що знайду те, що шукаю. І ось одного вечора моя кума скинула мені в Інстаграмі оголошення, що здається косметологічна кушетка у гарному, чистому, світлому кабінеті, і ціна задовільна. Вже на ранок я домовилася про зустріч. Так і знайшла своє місце, а ще познайомилася з чудовою дівчиною, власницею салону, яка тепер разом зі своєю мамою стала ще й моєю постіною клієнткою. Все склалося, як треба, бо я в це вірила!».
Крістіна каже, що починати було не страшно. «Страшно – нічого не робити і бути заручником ситуації. Я так не хотіла. До того ж, я просто обожнюю свою роботу! Заради клієнток я готова просинатися зі сходом сонця і працювати хоч до ночі. А ще я переконана, що на кожного майстра завжди знайдеться свій клієнт», - розповідає дівчина.
Так і сталося. Швидко підтягнулися старі клієнти, а також з’явилося багато нових, місцевих. Більш того, Крістіна почала викладати курси бровистів. Провела для дівчат базовий курс «BROW-MASTER» і вже має першу випускницю.
Ось так улюблена робота допомогла Крістіні зібратися з думками і повернутися до звичного життя. Тепер дівчина прагне продовжити розвиватися саме у Дніпрі. Тут родина вже обзавелася цікавими знайомствами і новими друзями.
Звичайно, як і всі українці, вони чекають на якнайшвидшу перемогу, бо дуже сумують за батьками, за рідними, за домом.
«Попри війну і всі труднощі, життя триває. Сьогодні ми всі навчилися бути відважними і не гаяти дорогоцінний час», - каже дівчина.
Тетяна Вергун, Яна Величко
