Соціальний супровід і підтримка: чому персональна увага важлива для адаптації ВПО

Це необхідні кроки, але без персонального підходу чимало людей ризикують «загубитися» в системі. Особливо це стосується вразливих категорій: літніх самотніх людей, осіб з інвалідністю, багатодітних сімей, людей з психологічними травмами. Наприклад, старенька бабуся-переселенка може фізично не дійти до соцзахисту, щоб оформити допомогу – і залишиться без підтримки. Або мама з трьома дітьми, поселившись у чужому селі, може просто не знати, куди звернутися, і буде сидіти без садочка, без роботи, поки хтось не направить її. Кейсів, коли «ніхто не приділив уваги – і проблема лише посилювалася», на жаль, багато. Один з волонтерів у громадах розповідав: після евакуації з Маріуполя родина жила на новому місці три місяці без ліжок і холодильника, бо соромилась попросити про допомогу, а соціальні служби були перевантажені і не доходили до них. Так не має бути. Персональна увага – це коли за кожною сім’єю чи людиною закріплений соціальний працівник або волонтер, який знає їхню ситуацію і супроводжує адаптацію крок за кроком.

В українському законодавстві є поняття «соціальний супровід» сімей у складних обставинах. Зазвичай його застосовують до неблагополучних родин, але тепер до цієї категорії фактично належать і багато переселенців – не через власну провину, а через війну. Деякі громади це розуміють і впроваджують елементи кейс-менеджменту. У Широківській громаді старости сіл фактично виконують роль кейс-менеджерів: вони знають кожну переселену родину в обличчя, регулярно з ними контактують, відмічають, хто приїхав чи поїхав. Якщо виникає проблема – староста б’є на сполох і підключає потрібних спеціалістів. Наприклад, дізнавшись, що у переселенця з іншої області закінчилися ліки від діабету, староста домовляється про прийом у місцевого ендокринолога і допомагає отримати рецепти за держпрограмою «Доступні ліки». Або якщо бачить, що літня переселенка самотня і їй важко самій, – повідомляє соціальну службу, щоб ту взяли на обслуговування (приходила соцпрацівниця, допомагала по господарству). Такий точковий підхід – рятівний. Він не завжди формалізований, часто тримається на ентузіазмі окремих людей, але результати вражають. Як зазначають переселенці, у маленьких громадах «до нас ставляться, як до рідних: можуть і борщ принести сусіди, і спитати щодня, що потрібно». Саме це тепле ставлення багато хто ставить на перше місце. У дослідженні, проведеному серед переселенок, респонденти наголосили: в селах вони адаптувалися швидше, бо місцева влада та мешканці приділяли більше уваги ВПО. З іншого боку, є й інша категорія – пасивні переселенці, які тримаються осторонь і не прагнуть інтегруватися. Для них якраз потрібен проактивний супровід: «достукатися» і залучити до життя громади. Коли соціальний працівник приходить і буквально за руку приводить дитину-переселенця до школи чи запрошує жінку на збори жіночого клубу – це той поштовх, який вони самі собі б не дали.

У рамках Стратегії доступності соціальних послуг пропонується впровадити послугу «соціального наставництва» для ВПО та місцевих мешканців. Її суть – за кожною родиною або окремою особою з числа переселенців закріплюється відповідальний фахівець (представник соцслужби або навчений волонтер), який складає план адаптації і допомагає його реалізувати. Тобто людині не просто кажуть «живи як знаєш», а пропонують конкретні активності, виходячи з її інтересів і статусу. Стратегія передбачає, що подібний персоналізований підхід стане нормою. Це вимагає більше кадрових ресурсів (соцпрацівників, психологів), але і ефект від нього довгостроковий: ВПО швидше стають самостійними, менше залежать від допомоги, краще інтегруються.

Реальні історії переселенців підтверджують значення персональної уваги. Ось приклад: родина з маленькою дитиною виїхала з села на березі Дніпра, рятуючись від затоплення після підриву Каховської ГЕС. Їх розподілили до однієї з громад Запорізької області. Спершу люди були шоковані і пригнічені. Але місцева волонтерка, дізнавшись про них, щодня навідувалася: приносила дитяче харчування, допомагала облаштувати побут, познайомила з сусідами. «Ми тут нікого не знали, але вона стала для нас як сестра», – каже переселенка. За кілька тижнів голова родини вже влаштувався підсобником на фермі (через рекомендацію тієї ж волонтерки), а мама почала водити малюка в дитячий центр при церкві. Ця сім’я швидко адаптувалася, бо мала поруч «провідника» у новому середовищі. Інший випадок: літній чоловік з інвалідністю, евакуйований із зони бойових дій, оселився в модульному містечку. Він був замкнений, ні з ким не спілкувався, здоров’я погіршувалось. Соціальний працівник помітила, що той нікого не знає, і стала навідуватись, допомогла йому податися на програми реабілітації. Зрештою дідусь почав відвідувати місцевий клуб ветеранів – з’явилися друзі, сенс жити далі. Ці історії показують: особиста турбота від людини до людини – це місток до порятунку.

Необхідно, щоб такий підхід став системним. Влада громад має підтримувати соціальних працівників та волонтерів, які опікуються ВПО: надавати їм транспорт, ресурси, визнання. Варто запозичити міжнародний досвід: наприклад, у ряді країн ЄС діє програма «buddy system», коли місцевий мешканець добровільно «наставляє» переселенця, допомагає адаптуватися. Аналогічні ініціативи могли б координуватися через центри соцслужб. Громадські організації можуть тренувати таких наставників, розробити для них інструкції, як діяти у різних ситуаціях. Переселенці, які вже успішно інтегрувалися, можуть стати наставниками для новоприбулих – хто як не вони краще розуміють потреби і переживання. В деяких громадах переселенці-активісти створюють невеликі ГО, щоб допомагати «своїм» – це теж форма соціального супроводу, просто самоорганізованого. Уряд та донори повинні фінансувати штат додаткових соцпрацівників у громадах з великою кількістю ВПО. Адже один соціальний робітник фізично не може опікуватися сотнями родин, а якщо їх буде декілька – кожен зможе вести 20–30 кейсів більш якісно.Громади Запорізької області, вклавши душу в підтримку переселенців, не лише виконують гуманітарний обов’язок, а й здобувають нових активних мешканців. Персональна увага – це інвестиція у майбутнє, в якому ми всі – єдина громада, загартована випробуваннями і сильна єдністю.