Знайти себе у новій справі

Влаштуватися на новому місці, часто залишивши все, нелегко. Багатьом на допомогу прийшли люди, які у 2014 році пережили розлучення з рідною домівкою. Ольга Дябло переїхала з Донецька на нове місце до Миколаївської області, яка на сьогодні вже стала для неї «другим рідним домом».

З лютого місяця до сьогодні Ольга зі своїми колегами допомагає людям.

Про те, як вдалося подолати проблеми, знайти себе, розпочати нову, незнайому для себе діяльність, та досягти успіхів, у нашому інтерв'ю.

Ольга Дябло сьогодні – керівник громадської організації «Флокс». Організації, заснованої переселенцями, які залишили свої домівки ще в 2014 році. Тоді, тепер уже далекого 14-го, вони були змушені вирішувати безліч питань. І більшість питань доводилося вирішувати власними силами. Так, зародилася організація для переселенців, яка сьогодні допомагає «новим» вимушеним переселенцям із першого дня повномасштабного вторгнення.

- Ольго, як ти вирішила переїхати у 2014 році? Чому обрала Миколаївську область?

- У 2014 році, коли розпочалася окупація Донецька, я виїхала до Миколаївської області. Місце було обрано випадково, тому що коли ми виїжджали, ми думали, що це на тиждень чи на два. Це затяглося...

Згодом Миколаївська область стала для мене другою батьківщиною.

- Яке ти обрала громадську діяльність? З чого починала?

- У 2014 році я зрозуміла, що хочу чимось займатися, бо не могла знайти собі роботу, а треба було свій ресурс кудись застосовувати. До 2014 року я працювала 13 років інженером у «Нафтогазі». І в моєму містечку було дуже складно знайти роботу за фахом у тій сфері, де я працювала.

Але я бачила, які питання виникають у переселенців, дуже багато законодавчих дірок. І тому вирішила займатися питаннями переселенців. І допомогти насамперед собі і таким, як я.

На той період з 2014 року дуже багато було подано позовів до суду. Особисто мною більше 6 позовів, щодо виплат переселенцям, про набуття статусу переселенців, і все, що стосувалося питань вимушених переселенців

Так, із питаннями почали звертатися багато людей. І ініціативна група, яка була започаткована переселенцями з Авдіївки, Дебальцевого, Горлівки та Донецька, переросла в громадську організацію. Ми офіційно зареєстрували громадську організацію "Флокс". Наша основна діяльність була спрямована на вирішення питань та проблем переселенців.

Згодом ми розширили свої рамки роботи. Їздили на навчання, пройшли багато тренінгів для того, щоби бути грамотними та кваліфікованими активістами.

Після того, як ми зареєстрували організацію, офіційно почали працювати над житловими питаннями для переселенців. Я була координатором із житлових питань у Миколаївській області. Ми відстежували та пропонували, які поправки та зміни необхідні у законодавстві. Тому що на той період одне з найважливіших питань було для переселенців – питання житла.

Також ми займалися безліччю програм самозайнятості, бізнесу. Допомагали як переселенцям, так і місцевим жителям.

- Як включилася у благодійну діяльність після повномасштабного вторгнення? Чим зараз займається організація? Кому допомагаєте? Що важливо для тебе та твоєї організації сьогодні?

– Ми не займалися гуманітарною допомогою до 24 лютого 2022 року. Але коли все це почалося, то це для нашої організації був відкат назад, у чотирнадцятий рік, і ми вже як люди з гірким досвідом переселення почали допомагати, координувати гуманітарну сферу на задоволення базових потреб у вигляді їжі, ночівлі або тимчасового проживання, одягу і так далі. Ми стали допомагати як переселенцям, так і місцевим жителям, у яких було зруйновано житло, і які постраждали від воєнних дій агресора.

Загалом у нашої організації на волонтерських засадах та з офіційним працевлаштуванням працює близько 10 осіб. Ми займаємось гуманітарною допомогою. Також ми вже перейшли до надання соціальної та психологічної допомоги, у нас працює гаряча лінія.

Ми працюємо з донорами, такими, як БФ "Відродження", Unchain Fund, People in Need Ukraine, Ukrainian Education Platform, Eastern European Mission, БО "Мережа 100 відсотків життя Рівне". Дуже багато донорів у різних напрямках нас підтримують. Хтось підтримує гуманітарну місію, хтось підтримує соціологічну, соціальну, психологічну. Дуже важливо, що після 24 лютого донори самі почали звертатися до нас, бо знали, що ми працювали у цьому напрямі. Ми дуже багато ділилися своїм досвідом, і це наш основний профіль – вимушені переселенці.

Ми допомагали внутрішньо переміщеним особам зі Снігурівки, які зараз перебувають під окупацією у Херсонській області, а також із Миколаєва, які постійно страждають. Потім ми розширили коло бенефіціарів і стали допомагати також теробороні та ЗСУ. У нас багато напрямків, за якими ми надаємо допомогу. З 24 лютого до сьогодні понад 7,5 тисяч осіб отримали допомогу. В основному, приблизно 80% - це отримання гуманітарної допомоги, базових продуктів харчування, а також гігієна. Люди з інвалідністю у нас отримували коляски, ходунки, палички-тростини. Надаємо допомогу дітям у вигляді психологічної допомоги, арт-терапії. Працює гаряча лінія з юридичних питань.

- Громадська організація - це постійне спілкування з людьми, багато завдань. Де ти береш сили, що мотивує тебе?

- Дуже тішить мене, що мої колеги, теж внутрішньо переміщені особи, сповнені ентузіазму, хочуть розвиватися у громадській сфері, хочуть робити все, що від них залежить. І навіть зараз не перестають навчатися, вивчати якісь соціальні опитування для подальшої нашої роботи, для покращення гуманітарної сфери, для вивчення потреб переміщених осіб та людей, місцевих жителів, які постраждали від воєнних дій. Це дуже радує.

Громадський сектор зараз є моїм самовираженням. Я відчуваю, що я потрібна тут і зараз. І я бачу, що можу допомогти людям. І в мене вистачає енергії, знань, досвіду. І я буду розвиватися в цьому напрямку. І ми розвиваємося разом із колегами, що дуже тішить. Ми постійно знаходимося в процесі навчання, у процесі якихось спільних ідей, проводимо мозкові штурми, щоб розуміти, що хочемо. І що ми можемо покращити ситуацію.

- Які плани на майбутнє?

- Я робитиму все для того, щоб Перемога України трапилася якомога швидше, тому що я вже була один раз вимушеною переселенкою і більше я не хочу переселятися нікуди. Я хочу жити у своїй країні, на своїй землі, і це моє бажання дає мені сили для того, щоб рухатися далі, не відчувати втоми та розбитості. І я розумію, що я маю зібратися в кулак, і все це робити. Це також, в першу чергу, для своєї дитини, яка також переміщена. Я вагітна виїхала до Миколаївської області. Моя дитина народилася вже тут. Моя дочка ніколи не була в Донецьку, хоча вона знає, що її будинок десь там... Віра в те, що Україна вистає і ми житимемо у світі в себе вдома, надає мені сил, і хочеться більше працювати, щоб моє бажання втілилося у життя.

Тетяна Вергун