Психосоціальна підтримка постраждалих: як громади відповідають на виклики травм війни
Не дивно, що значна частина ВПО має симптоми посттравматичного стресового розладу (ПТСР), депресії, тривожності. Діти-переселенці часто страждають від нічних кошмарів, замкненості, проблем із навчанням на новому місці. Люди старшого віку – від апатії чи навіть психосоматичних розладів. Війна б’є і по місцевих жителях прифронтових громад: регулярні обстріли, евакуації, невизначеність майбутнього виснажують морально. Психологи кажуть про феномен «колективної травми», який зараз переживає українське суспільство. При цьому традиційно в культурі не було звички звертатися до спеціалістів із психологічних проблем – багато хто воліє «терпіти, не скаржитися». У сільських місцевостях питання психічного здоров’я взагалі табуйоване: люди бояться осуду, не розуміють, навіщо «йти до психолога». Тому психосоціальна підтримка – надважливий напрям, де громадам довелося швидко вчитися нового.
Широківська громада, провівши опитування ВПО, з’ясувала, що на першому місці серед потреб – саме підтримка ментального здоров’я. Реакція була системною: у громаді відкрили центр психосоціальної підтримки та центр життєстійкості (ресурсний центр), які відвідують і переселенці, і місцеві мешканці. Тут фахівці надають індивідуальні консультації психолога, проводять групові терапевтичні заняття, арт-терапію для дітей, тренінги з подолання стресу. Важливо, що такі центри знаходяться безпосередньо в громаді – людям не треба їхати до обласного центру, аби отримати допомогу. За словами Ольги Ставицької, робота з психологічної підтримки стала пріоритетом, бо без цього інші заходи з інтеграції були б малоефективні. Також у громаді діє принцип: «підтримка для всіх» – тобто разом із ВПО допомогу отримують і місцеві, адже травми війни торкнулися кожного. Подібний підхід поступово впроваджується і в інших громадах регіону. Наприклад, у Біленьківській громаді волонтери організували «групи взаємопідтримки» для жінок-переселенок, де учасниці раз на тиждень збираються, п’ють чай і обговорюють свої переживання з фасилітатором-психологом. У Токмацькій громаді (частина якої під окупацією, частина контролюється Україною) запустили мобільну психологічну бригаду: фахівці виїздять у віддалені села, проводять там день, консультують усіх охочих. Такий формат зручний, бо багато хто не має транспорту чи здоров’я, щоб дістатися районного центру.
Держава також долучилась до битви за психічне здоров’я українців, як це назвала перша леді Олена Зеленська. У межах її ініціативи створено Всеукраїнську програму ментального здоров’я, яка навчає базовим навичкам психологічної підтримки працівників різних сфер – від соцслужб до освітян. Впроваджується принцип, що першу психологічну допомогу повинні вміти надавати на місцях: наприклад, сімейний лікар чи соціальний працівник у громаді можуть вислухати людину в кризі, заспокоїти та скерувати до спеціаліста. До того ж у кожній області працюють телефони гарячих ліній психологічної підтримки. Волонтери і фахівці громадських організацій підхопили ініціативу: Український Червоний Хрест із перших днів війни надає першу психологічну допомогу та базову підтримку як у місцях масового перебування ВПО, так і в громадах, де вони оселилися.
На думку експертів, комплексна психосоціальна підтримка включає кілька рівнів:
- Інформаційний: роз’яснення, що відчувати тривогу – нормально, куди можна звернутися по допомогу. У громадах розповсюджують пам’ятки з контактами психологічних служб, проводять зустрічі, щоб знизити стигму.
- Емоційний: створення безпечних просторів для спілкування. Це можуть бути жіночі клуби, дитячі ігрові кімнати, де люди відволікаються від важких думок і діляться переживаннями.
- Фаховий: доступ до професійних психологів, психотерапевтів чи психіатрів у разі потреби. Тут критично важлива співпраця з обласними центрами, бо в селах своїх лікарів-психологів бракує.
Стратегія доступності соцпослуг передбачає інтеграцію цих рівнів у системну роботу громад. Тобто психологічна допомога має бути такою ж доступною, як медична чи освітня послуга. Коли людина знає, що раз на тиждень в амбулаторії приймає психолог або що в місцевому клубі є тренінг «Як подолати тривогу», вона відчуває: про неї піклуються, вона не сама. Це зміцнює «життєстійкість» громади в цілому – адже люди, які опанували свої страхи, можуть повернутися до нормальної діяльності, працювати, виховувати дітей, брати участь у громадському житті.
Місцева влада повинна продовжувати й розширювати такі практики. Варто закладати у бюджети кошти на оплату праці психологів або соціальних працівників з навичками консультування, навіть якщо це не пряма державна вимога. Окуповані раніше громади Херсонщини після деокупації, наприклад, одразу зробили пріоритетом психологічну реабілітацію населення – і запросили спеціалістів з інших регіонів, організували для людей семінари із психологічної грамотності. Громадські організації можуть адвокатувати за створення стаціонарних кризових центрів у кожному районі, де люди, які не справляються самі, могли б перебувати під наглядом (наприклад, матері з дітьми, що пережили особливо тяжкі події). Також потрібні програми для підлітків і молоді ВПО – аби запобігти ризикам суїцидальних настроїв, асоціальної поведінки. Тут і держава, і донори мають працювати спільно, фінансуючи гуртки, спортивні секції, молодіжні обміни, які допоможуть юним переселенцям знайти друзів і відчути підтримку. Переселенцям важливо не замикатися: якщо немає змоги піти до психолога, шукати підтримки в колі довіри – поговорити з сусідкою, священником, волонтером. Як зазначила одна з жінок-ВПО у фокус-групі: «Вона адаптувалася, але їй потрібно, щоб з нею хтось поговорив…» – іноді просте людське спілкування вже саме по собі лікує. Відомий волонтер-психолог, який працював з переселенцями з Маріуполя, каже: «Найкращі ліки від душевного болю – небайдужість. Коли людину вислухали, розрадили, вона вже менше ідеалізує своє минуле і починає будувати плани на майбутнє». Отже, кожен із нас може долучитися до психосоціальної підтримки: проявити емпатію до нових сусідів, запропонувати допомогу чи просто дружню розмову. На рівні держави ця «битва за ментальне здоров’я» триває, і перемога у ній зробить українське суспільство сильнішим та згуртованішим.
